Блог учителя української мови та літератури Митченко Світлани Миколаївни

Вже перша зірочка зійшла-свята вечеря підійшла…
( 6 січня - Святий Вечір )

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Зима.

    Зима. Навколо біліють сніги. Мороз ніби пензлем розмалював вікна. Дерева обсипані інеєм і обліплені снігом. Нерухомі, білі, немов кришталеві, стоять вони, як у казці, і сяють самоцвітами від першого променя січневого сонця. Ранок. Над кожною хатою стовпом в’ється дим. Тихо. Здасться, що село ще спить: на вулицях нема нікого. Але в кожній хаті давно кипить робота...

Сьогодні особливий день

З давніх-давен у нас на Україні словом і ділом, словесним твором і магічним актом, всією обстановою люди створюють у цей день образ багатства, щастя, миру і спокою у своєму домі Ще вдосвіта, як тільки день синім проблиском заглянув у хату крізь замерзлі шибки, господиня приступила до праці. Першою магічною дією було добування нового вогню. Господиня дістала з покуття кремінь і кресало, які останні дванадцять день лежали під образами. Вона перехрестилася тричі і, ставши обличчям до сонця, викресала «новий огонь». Цим вогнем вона розпалила в печі дванадцять полін, що їх припасала та сушила дванадцять днів останнього місяця.
Через кілька хвилин у печі вже палають сухі дрова; на протилежній стіні кидається химерна тінь.
Господиня пов’язалася хусткою, засукала рукава і заходилася готувати дванадцять свят-вечірніх страв: наставила узвар, варить горох, квасолю, смажить капусту, рибу, ліпить вареники, готує бараболю, гриби, кашу гречану з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком та кутю з товченої пшениці. В усьому їй допомагають діти, а найбільше — старша дочка.
В цій багатій, але пісній вечері господиня представляє найголовніші плоди поля, городу і саду. Ніби дає звіт новому рокові за своє багатство в минулому році.
В той час, коли господиня поралася біля печі, господар напоїв худобу, підстелив свіжою соломою та дав їй свіжого пахучого сіна. Потім він поодкидав сніг від хати, розчистив стежки і уважно оглянув усе господарство. Все живе і мертве, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту хвилину Свят-Вечора на своєму місці. Ніщо не може бути в цей вечір поза домом, у чужих руках — позичене чи десь забуте.
Всі члени родини теж повинні бути вдома. «Боже сохрани, — кажуть люди, — десь заночувати в цю ніч, цілий рік будеш блукати по світі». Боронь, Боже, і сваритися в цей день! Навпаки, добре помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. Та не завжди господиня знає своїх ворогів, а, щоб не помилитися чи когось не забути, вона заворожує всіх разом. Для цього вона затикає клоччям усі дірки в ланках та ослонах і заклинає:
«Не дірки затикаю, а роти моїм ворогам, щоб їх напасті не зловили мене через увесь рік».
Та цього ще мало. Завзята господиня веде далі свою боротьбу з ворогами, вона зав’язує ґудзі на мотузці — стільки ґудзів, скільки має ворогів, а коли сідатиме вечеряти, то покладе той мотузок під себе, примовляючи:
«Щоб так мої вороги мовчали, як ці ґудзі мовчать!»

Щоб увесь рік жити багато...

І так у турботах проходить день. Сьогодні не снідають і обходяться без обіду. Хіба дітям, що не можуть терпіти голоду, мати дозволить дещо з’їсти, та й то лише в обідній час.
Коли вже сонце схилиться до заходу, починається готування домашнього вівтаря з найважливішого домашнього знаряддя і снопа жита — символа врожаю. Господар вносить сніп жита — «дідуха». Переступаючи поріг, він скидає шапку і вітається з господинею, ніби вперше входить до хати:
— Дай, Боже, здоров’я!
— Помагай Біг, — відповідає господиня, — а що несеш?
— Злато, щоб увесь рік ми жили багато! — говорить господар, зупиняючись посеред хати. Тут він хреститься і, звертаючись до родини, віншує:
— Віншую вас із щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечором, щоб ви в щасті і здоров’ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ, поки нам Пан Біг назначить вік!
Повіншувавши, господар підносить «дідуха» високо над столом і ставить на покутті під образами. Далі він перев’язує «дідуха» залізним ланцюгом і кладе біля нього ярмо, чепіги від плуга і хомут. Господиня добуває із скрині нову білу скатерку і все це накриває.

Від злої сили...

Господар знову виходить з хати і вносить оберемок соломи та сіна. Солому він розстеляє по долівці, а сіно ділить на дві нерівні частини. Меншу кладе на покутній бік столу, а з більшої робить копичку під столом. Зверху на копичці сіна ставить черепок з жевріючим вогником, де куриться ладан, наповнюючи хату святочними пахощами. Збоку коло сіна, під столом, господар кладе ще «заліззя» — леміш від плуга, гистик без держака та сокиру. Діти по кілька разів торкаються тих речей босоніж, — «щоб ноги були тверді, як залізо».
В цей «таємничий» вечір магічними діями і «заліззям» господарі захищають свою господу від «злої сили», щоб позбутися її не тільки на цей вечір, а й на весь господарський рік.
Господар і господиня з новоспеченим «святочним» хлібом, медом та маком обходять двір, комори та обкурують все це ладаном. Біля обори, де стоять корови, господиня густо посипає насінням дикого маку, — «щоб відьми, його визбируючи, не могли приступити до худоби». На закінчення цього обходу господар «зарубує» поріг — «щоб звір не міг переступити». Йдучи в обхід, жінка вбирає собі на голову чоловічу шапку,— «щоб цілий рік ходити простоволосою».
У хаті господиня кладе під скатерку на чотири кути столу по голівці часнику, — «щоб злу силу відігнати».
Свята, «багата» вечеря, виготовлена на «новім» огні з різнородних плодів землі, з дотриманням відповідних «законів», стає невичерпним джерелом магічної сили; на утворення нового багатства в новім році, а також на відвернення всякої супротивної сили. Майже всі магічні акти виконує голова родини — господар, а йому допомагають дружина, діти і навіть гість, якщо такий у цей вечір нагодиться до хати.
На сіно, що намощене на покутньому кінці столу, «невинна душа» (дитина до семи років) кладе три хліби або калачі, грудку солі і ставить велику воскову свічку. Мати виставляє полумиски з вечерею на стіл, а на сіно, що на покутті біля «вівтаря», ставить горщик з кутею та узваром.
Хоч діти вже дуже голодні, все ж вони не відважуються просити у матері їсти — терплять і крізь вікно пильно дивляться на небо: чи не зійшла вже вечірня зоря, що має сповістити всім людям про велике чудо — народження Сина Божого!

Свята Вечеря

До хати входить батько і урочисто сповіщає родині, що Святий Вечір уже почався, бо на небі засяла вечірня зоря. Але перш ніж приступити до вечері, йому треба нагодувати худобу і «запросити гостей». Господар бере миску, підходить до столу і набирає по кілька ложок кожної страви. Господиня дає йому хлібину та черпак з медом, а для пса окремо — окраєць хліба і грудку овечого лою. Тримаючи в руках усі ці «дари», в кожусі, але без шапки батько вийшов з хати. На порозі його зустрічає вірний приятель і добрий вартовий господарства — кудлатий Сірко. Передчуваючи приємність, він весело замахав хвостом і голосно загавкав. Господар урочистим голосом говорить до нього:
— Це той хліб і вівці, що ти доглядав мені весь Божий рік. Як служитимеш вірно і в цьому році, то в наступному Святому Вечорі ще більше візьмеш!»
З цими словами він — не кидає, а кладе перед псом хліб і лій, а сам іде до стайні. Сутеніє. Скрипить під ногами сніг, мороз дошкульно щипає обличчя... Господар відсунув примерзлі двері і ввійшов у стайню. Там тепло, щедро підстелено соломою, а за драбинами сухе зелене сіно пахне луками. Корови й воли ліниво повернули голови і тихим протяжним «Му-у-у!» привітали господаря. Коні тихо заржали, а вівці у своїй загороді збилися докупи і, вижидаючи, дивляться на господаря. Господар поставив миску з вечерею на вікно, а сам узяв у руки хліб і, підходячи до кожної тварини, благословив її, тричі торкаючися хлібом до голови:
— Благословляю тебе цим святим хлібом і закликаю на тебе добро, щоб ти звіря не боялася, грому не лякалася та щоб минали тебе чорні напасті!»
Отак поблагословивши, він бере черпак із медом і малює хрестик межи очима кожної тварини. Після цього, в чисто вимите дерев’яне корито він сипле з миски вечерю, кришить туди хліб, досипає борошна, солить сіллю, все це добре перемішує дерев’яною кописткою і розділяє поміж усіма тваринами, що є в господарстві.
Вдарити сьогодні будь-яку тварину — великий гріх! У цю ніч, опівночі, всяка німина людською мовою розмовлятиме з Богом. Бог запитає, як їй ведеться у господаря. Якщо господар не б’є її і добре годує, вона похвалить його перед Богом, а коли б худоба голодна була і заплакала, то нехай потім нарікає такий господар сам на себе, якщо йому не поведеться з худобою в наступному році.
Після цього господар, якщо має пасіку, відвідує бджіл і дає їм сити. Господиня тим часом відвідала курей, качок, гусей і всіх їх нагодувала вареною пшеницею — «кутею».

Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!

Повернувшись від худоби, господар знову набирає в чисту миску по ложці всіх святвечірніх страв, зверху ставить кухоль з медом та склянку з водою і кладе калач, кілька горіхів і яблуко. Все це він тримає лівою рукою, а праву озброїв бичем від ціпа; потім без шапки виходить за поріг і стає під дверима. Господиня замкнула за ним двері на засув, погасила світло і наказала дітям сидіти тихо, не ворушитись. У хаті — напружений настрій. Кожний відчуває, що там — за замкненими дверима, на дворі має відбутися щось таємниче.
Діти вірять, що батькові загрожує небезпека, що він стоїть віч-на-віч із стихійними силами природи. До нього може з’явитися «гість» в образі крижано-снігової потвори, що тиняється в цю ніч по далеких степах, великих лісах та страшних нетрях у супроводі цілої зграї голодних вовків. Діти не один раз чули казку про старого лісника, що з внуком — малим бешкетником Степаном жив десь у Чорному лісі. На Свят-Вечір вийшов лісник «закликати гостей», а Степанкові наказав сидіти тихо. Внук не послухався діда і вибіг із хати... Як тільки він вибіг, — піднялася завірюха, завили вовки і велетенський крижаний дідуган у сніговій кереї та ще й зі сніговим мішком за плечима з’явився перед хатою лісника. Він схопив неслухняного Степанка за чуприну та — в мішок! «Оце, — каже, — буде вовкам на вечерю!»
Діти пам’ятають цю казку і бояться. Вони притулилися в темній хаті до матері і мовчки тремтять, чекаючи кінця страшної магічної дії, що там, за дверима виконує їхній батько.
Тим часом господар надворі з вечерею в руках та бичем, викручувався «за сонцем», вдивлявся у безкраю далечінь, зоряного неба і тричі робленим басом гукав:
— Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!
Він на мить зупинявся, ніби вслухався у спокійну тишу зимної ночі, і знову гукав:
— Морозе, морозе, йди до нас на вечерю!
Після третього разу він сердито погрожував бичем, примовляючи:
— Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!
Потім господар запрошував сірого вовка:
— Іди і ти на кутю, сірий вовче, а як не йдеш, то не бери у нас ні телят, ні ягнят, ані малих поросят!
Нарешті господар просив чорні бурі та злі вітри. Він щосили гукав у безмежну далечінь нічної темряви, ніби справді хотів, щоб його почув цей, останній «гість»:
— Чорні бурі та злії вітри, приходьте до нас на Святу Вечерю! А коли тепер не прийдете на дари Божі, на страви ситі, на горілки палені, на все велике добро, на яке ми вас просимо, то не приходьте до нас і вліті та не робіть нам шкоди на ярині і на житі!
Після цих запросин батько повернувся до хати, не оглядаючись, і щільно зачинив за собою двері. До кінця вечері вже ніхто не повинен виходити з хати і двері не можна відчиняти. «Хоч би там не знати що скоїлося, а дверей, було, батько не відчинять», — згадує Свирид Галушка.

Спільна вечеря всього роду

Свята Вечеря — це спільна вечеря всього роду. Навіть мертві родичі і безвісти загинулі — всі мають у цей вечір зібратися разом, щоб трапезувати цілим родом.
Живі, пам’ятаючи своїх мертвих родичів, ставили для них кутю та узвар на вікнах, розкидали варений біб по кутках, залишали немитими ложки та миски після вечері, — «щоб душі могли їх лизати для поживи». Сідаючи на стілець чи на лавку, продували місце, — «щоб не привалити собою мертвої душі», бо в цей вечір «мертвих душ з’являється сила-силенна! І скрізь вони є: на лавках, на вікнах, на столі та під столом...»
Господар запрошує всі мертві душі на Свят-Вечерю. Він бере миску з кутею, ставить її на шматок полотна, запалює свічку і ліпить її до миски. Все це він бере обома руками і обходить тричі «за сонцем» навколо столу. Потім ставить миску на стіл, а сам стає на коліна перед образами і молиться за померлі душі. Жінка і діти, наслідують приклад батька і всі разом моляться вголос:
«Просимо Тебе, Боже, щоб і тих душ до вечері допустив, що ми про них не знаємо; що в лісі заблудилися, у водах утопилися, в темних нетрях задушилися. Молимось Тобі, Боже, за тих, що ніхто про них не знає, лягаючи і встаючи, і дорогою йдучи ніхто не згадає. А вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають і цього Святого Вечора чекають. Від нас у цей вечір молитви йдуть і мертві душі спом’януть!»
Перехрестившися тричі, вся родина повторює за батьком другу молитву — «за себе»:
«Господи, захисти худібку мою від звіра, а мене грішного (ім’я рек) від віри поганої та від безвір’я — на росах, на водах та на тяжких переходах. Дякуємо Богові Святому, що поміг нам дочекатися у мирі і спокої цих Божих свят. Та поможи, Боже, їх у радості відправити і від цих за рік других дочекатись. Амінь».
Після молитви господар знову бере в руки миску з кутею з полотном та свічкою і передає її господині, кажучи:
«Ми всі, з усього щирого серця і з Божої волі, кличемо праведні і грішні душі на святу вечерю, даємо їм усе, що маємо — щоб вони на тім світі вечеряли, як ми тут. Ми дбаємо і за ті померші душі, що на світі погибли і порятунку не мали. Нехай Бог прийме для них цю нашу вечерю. Я їх стільки запрошую і закликаю на цю тайну вечерю, скільки у цім полотні є дірочок та скільки зернин у солодкій куті Божій. Амінь».
Господиня бере з рук господаря миску, ставить на стіл, і родина починає вечеряти. Спочатку їдять кутю, а потім — голубці, вареники, смажену рибу, капусту — все, що готувалось, а запивають узваром.
Буває так, що господарі вже поважні люди і їхні діти розбрелися по світі або повмирали, а вони на старі літа лишилися самітними. Осиротіла мати, сідаючи за Святу Вечерю, згадує сина такими словами:
«Сину мій, синочку Свириде, хто сказав би, що ти вже цього Свят-Вечора не будеш з нами вечеряти, а будеш по світі блукати. Тут твоє місце порожнє стоїть, тут і твоя ложечка лежить — тебе дожидає!»
Нелегко такій матері стримати сльози ...
Якщо на цей час трапиться сторонній чоловік, його теж запрошують до столу. Гість на Святій Вечері, за віруванням наших предків, приносив щастя в дім. У селі Млієво на Київщині існує переказ про те, як невідомий чоловік, що збився з дороги, потрапив на Святу Вечерю до великої бідної родини. Хоч як було тісно біля столу, все ж сім’я якось викраяла місце подорожньому. На другий день ранком, коли подорожній уже мав знову вийти на шлях, він показав тій бідній, але гостинній родині, де закопано дорогоцінний скарб. І з бідної великої родини зробилися багатії на всю Гетьманщину.
Під час вечері виходити з-за столу не годиться, розмовляти багато — теж не добре. Першу ложку куті господар підкидає до стелі, — «щоб так ягнята стрибали, як ця пшениця скаче від землі до стелі!» Другу ложку куті підкидає, — щоб телята рикали так, як це зерно стрибає від землі до стелі», а третю — «щоб бджоли роїлися».
Кожна подробиця під час вечері має віще значення: якщо тінь на стіні подібна до скирти — буде врожай на хліб, до копиці — сіна буде багато, до дерева — садовина вродить...
Якщо хлопець під час вечері захоче води напитися, батько йому пити не дасть і скаже:
— Не пий, сину, води за Святою Вечерею, ти — козачого роду. Як виростеш — у похід підеш слави здобувати, а в походах всяко буває; буває і так, що спрага мучить. Отож знай: витримаєш спрагу за Святою Вечерею — ніякі походи не страшні!
Якщо син під час вечері пчихне — батько дарує йому лоша, бо це знак, що козаком буде. Якщо ж пчихне дівчина, то це знак, що вона в господині збирається, і батько їй теля, буває дарує — «на щастя».
На Великій Україні діти носять вечерю до своїх близьких родичів: онуки — до баби і діда, племінники — до тітки і дядька, хрищенники — до хрищених батьків. «А як я був малий, — згадує Свирид Галушка, — то носив вечерю до баби-пупорізки, бо в нашому селі вона вважалася за родичку тим, кого приймала».
Заносячи вечерю, люди ніби намагаються приєднати живих членів роду до спільної, святвечірньої трапези.
Звичай цей відбувається так: діти, найчастіше хлопчик з дівчинкою, йдуть до діда й баби з вузликом. Постукають у двері, переступлять поріг, хлопчина скине шапку і говорить:
«Добрий вечір, з Святим Вечором будьте здорові! Просили тато й мама і ми вас просимо на вечерю — нате вам вечерю!»
Баба візьме з дитячих рук вузлик, роздягне своїх онуків — бодай скине з них кожушки — і посадить за стіл, частуючи солодкою кутею чи медяником. Дід звичайно наділить їх горіхами та дасть по кілька дрібних монет. Потім баба загорне їм у вузлик свій калач, кілька пиріжків чи вареників — обмінює вечерю.
На Гуцульщині та на Покутті заможніші ґазди несуть вечерю до бідніших. Цей звичай пов’язаний там зі спомином про померлих родичів.

По вечері

По вечері починаються забави. Малі діти бігають по долівці, тішаться ялинкою1 — якщо є така, залазять під стіл і там «квокчуть», — «щоб квочки сідали». Мати їм кидає за це в солому горішки та дрібні гроші.
Поступово все затихає і наступає святвечірня тиша. Малі діти, набавившись, лягають спати, а старші понесли вечерю до діда і баби. Батько та мати в напівтемряві, при мигтячому вогнику свічки, схилились над столом і тихим голосом співають:

«Бог Предвічний народився...»

- - - - - - -
1 Звичай оздоблювати ялинку на Різдво Христове походить із Німеччини. У нас на Україні цей звичай поширений у містах, а в селах, у селянських родинах, ялинка в хаті на Різдво — рідкість.

Смачної святої вечері!